Современная проза. Страница 120

Дебютный роман глашатая «поколения Икс», автора знаменитых бестселлеров «Американский психопат», «Информаторы» и «Гламорама». Уже в своей первой книге, написанной в неполные двадцать лет, Эллис во всей красе демонстрирует псевдоиронично-наплевательское отношение к окружающему миру алкогольно-наркотического угара калифорнийской «золотой молодежи», скрывающее безошибочно-острый скальпель злого сатирика и строгого моралиста эпохи массового потребления. Эллис – не певец потерянного поколения, он – его гробовщик.

Представьте: ребенок, которого вы считали родной кровинкой, – на самом деле не ваш. Вы родили его в муках, тринадцать лет заботились о нем, отдавали без остатка свои душу и сердце, силы и здоровье. Но так ли хорошо вы помните момент его рождения? Лучшие подруги Ноэль, Тара и Эмерсон были неразлучны. Ноэль была акушеркой, которой они доверили самое ответственное дело – рождение своих детей. Ее самоубийство шокировало всех. И прежде всего – самых близких. Разбирая ее бумаги, они обнаружили, что Ноэль хранила тайну, способную уничтожить все их жизненные опоры. Ухватившись за нее как за ниточку, подруги начинают расследование…

  «Дневник одного тела» – книга-провокация, книга-вызов. Герой Даниэля Пеннака ведет дневник своего тела – предельно откровенный, шокирующий. У него нет необходимости скрывать от самого себя слабости, фобии, низменные желания.День за днем он исследует собственное тело, свои ощущения и переживания.Мальчик – юноша – зрелый мужчина – старик. Каждый этап жизни героя сопровождается новыми открытиями, изменениями в его восприятии самого себя.И мы понимаем, как заблуждаются те, кто разделяет духовное и телесное, считая первое возвышенным, второе же – низким и обыденным. Душа и тело связаны, и, по сути, всю жизнь человека можно уложить в те изменения, которые происходят с его телом. 

В книгу вошли лучшие рассказы современной японской писательницы Бананы Ёсимото. Ее прозу отличают легкость слога и необычайная психологическая глубина. Мистическое и реальное переплетаются на страницах книги, приоткрывая читателю тайны бытия, а мир вещей наделяется новым смыслом и сутью. Перевод с японского Александра Кабанова.

В сборник вошли повести шести писателей США, написанные в 50–70-е годы. Обращаясь к различным сторонам американской действительности от предвоенных лет и вплоть до наших дней, произведения Т. Олсен, Дж. Джонса, У. Стайрона, Т. Капоте, Дж. Херси и Дж. Болдуина в своей совокупности создают емкую картину социальных противоречий, общественных проблем и этических исканий, характерных для литературы США этой поры. Художественное многообразие книги, включающей образцы лирической прозы, сатиры, аллегории и др., позволяет судить об основных направлениях поиска в американской прозе последних десятилетий.  

Найвідоміший і найпопулярніший роман Марії Матіос «Солодка Даруся» справедливо назвали «трагедією, адекватною історії XX століття», а саму Дарусю — «образом майже біблійним». У цій драмі «на три життя» немає нічого однозначного: ні персонажів, ні обставин, ні розв'язки. В романі немає епохальних людей чи подій, позитивних чи негативних героїв, але, як стверджує критика, «коли читаєш цю книгу, болить серце». Саме сімейна сага, чим насправді є «Солодка Даруся», витворює правдивий дух минулої епохи, «родимі знаки» якої дотепер заважають частині сучасного суспільства сприймати українську історію без купюр, цензури й дратівливості. Але катарсисами такого звучання, які пропонує Марія Матіос у цьому романі, вимірюється сутність людських поривань, страждань, справжньої любові, а також людської природи загалом.Намагання письменниці «поправити всесвітню несправедливість любов'ю» (за Лесею Українкою) чи «здолати людство шляхетністю душі» (за Ніцше) створюють галерею художніх образів і символів, що дуже точно вписуються в споконвічні цінності людського духу, уявлень про мораль та порядність. Глибокий психологізм, складний сюжет за принципом «реверсу» та розкішна мова створюють надзвичайно привабливе прозове полотно.Наповнена свіжою, природною українською мовою, не просякнута міським смогом (хаос, цинізм, постмодернізм…), ця книжка не примушує захлопнути її від першого прочитаного абзацу. Викликають увагу і співчуття її герої — мовчазні, втомлені підступами долі ґазди, які живуть своїм відокремленим від всього світу життям і не скоряються занепаду, який закономірно приходить до їх тісних осель та задушених непохитними стародавніми звичаями громад. Заглиблюючись у душу селянки, яку всі люди на селі вважають божевільною і кличуть для пристойності «солодкою», читач мимоволі починає поважати нехитру філософію «інакшості»: дивак не гірший за інших, але має терпіти лише образи від своєї незвичайної долі.Книжка Марії Матіос «Солодка Даруся» — це, насамперед, мовний виклик дистильованій макулатурі, що заполонила книжковий ринок. Це — українська історія 30–х — 70–х років минулого століття в її буковинському і галицькому ареалах.«Драма на три життя», як визначила жанр «Солодкої Дарусі» сама письменниця, — моральне застереження—забобон про те, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов’язані одною пуповиною, а гріх і його спокута — явища майже осяжні, матеріальні.

Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть і чекати кинув. Утім, мабуть, ніхто не сподівався такого незвичного Андруховича — хіба тільки ті, хто усвідомлював, що виводити Андруховичеву прозу треба вже не так від бубабістської трилогії, як від "Центрально-східної ревізії" — строгого, піднесеного й скорботного роману, замаскованого під "есей". Окремі фраґменти "Дванадцяти обручів", опубліковані в "Потязі" та "Критиці", тільки збивали з пантелику: лишаючи загальне враження невластивого Андруховичу письма, вони, водночас, були надто різними, аби через ці дві точки отак просто пройшла пряма уявлюваного роману. Тлумачити нову Андруховичеву прозу, здається, значно складніше, ніж старіші його ігрові та постмодерні твори. Вона виразно менш складна і складена, натомість прозоріша й самодостатніша, себто не настільки інтертекстуальна (хоча таки інтертекстуальна), не настільки філологічно залежна (хоча таки залежна), не настільки потребує продовження й доконання в лабиринті схолій і ґлос (хоча таки потребує). Оповіддю тут керує не беззастережна логіка карнавалу, люба молодому й веселому "деміюргові", і не витончена логіка лінґвістики, звична вченому укладачеві антологій, а скептичний і парадоксально іронічний патос зрілого поета, мандрівника світами, розвідника потаємних надр Центральної і просто Европи, який прискіпливо ревізує самі підвалини і цілий фундаментальний лексикон колись баґательного і несуперечливого бубабістського парадизу. Із тієї тотальної ревізії якось непомітно та безпомильно висновується тотальна невідворотність смерти, прикрої, але, поза тим, не жахливої. Для епікурейця Андруховича висновок не сказати б геть зовсім неочікуваний. Зрештою, щойно він закінчив пере(у)кладати свою антологію американської поезії, а хіба О'Гара чи Ешбері не саме цього (хоча не тільки цього) навчають? Ця проза смертна онтологія, власне, і є глибинним сюжетом оповіді, найголовнішим рушієм химерного наративу, і його головним героєм — поруч із іншими дійсними й удаваними постатями, отими зникомими Цумбрунненнами, Пепами, Антоничами, Орфеями — є така собі тлінна людина, певна людина, котра пише роман, подорожує потягом між Сучавою та Бухарестом, іде собі на південь і трохи на захід, аж раптом усвідомлює, що подорож ця — "ніщо інше, як епілог. І тому цей потяг — центральноевропейський, ці кукурудзяні та соняшникові поля за вікном — Румунія, ці сміттєзвалища навколо бетонних почвар — Циганія, а ця нескінченна гориста смуга на обрії — Карпати. Але хто в такому разі цей єдиний у всьому вагоні пасажир, цей я?"

Последний роман Бакли – «Флоренс Аравийская» – виртуозно написанная пародия на шпионский роман. Самим названием автор отсылает к истории Лоуренса Аравийского, оксфордского выпускника, отважного офицера и, вероятно, шпиона, во время Первой мировой войны возглавившего арабское восстание, инспирированное Британией.

Как в российской литературе есть два Ерофеева и несколько Толстых, так и в японской имеются два Мураками, не имеющих между собой никакого родства.Харуки пользуется большей популярностью за пределами Японии, зато Рю Мураками гораздо радикальнее, этакий хулиган от японской словесности.Роман «69» – это история поколения, которое читало Кизи, слушало Джими Хендрикса, курило марихуану и верило, что мир можно изменить к лучшему. За эту книгу Мураками был награжден литературной премией им. Акутагавы. «Комбинация экзотики, эротики и потрясающей писательской техники», – писала о романе «Вашингтон пост».