Проза. Страница 352

Твори Харукі Муракамі вже більше двадцяти років полонять серця та вражають уяву мільйонів читачів у всьому світі. Народився письменник 1949 року у великому японському портовому місті Кобе. Закінчив відділення класичної драми престижного університету Васеда. Його перу належать романи «Слухай пісню вітру», «Китайський більярд 1973», «Погоня за вівцею», що разом з «Танцюй, танцюй, танцюй» склали тетралогію, об’єднану спільним героєм, який є часткою ланцюга таємничих подій. Молодий журналіст стає важливою ланкою в долях багатьох людей, пов’язаних єдиним комутатором — ЧОЛОВІКОМ-ВІВЦЕЮ, який дає малозрозумілу пораду…   «Танцюй! Не переставай танцювати! Навіщо танцювати — не думай. Не шукай у цьому якогось змісту. Змісту немає. Як почнеш про це думати — ноги зупиняться… Твій контакт зі світом обірветься. Зникне назавжди… А тому не зупиняйся. І не переймайся тим, що це може здатися тобі дурістю. Стеж за ритмом і танцюй… Сил не шкодуй. І боятися нема чого. Ми розуміємо, ти втомлений. Втомлений і переляканий. Таке в житті буває з кожним… Танцюй!.. Іншої ради нема. Ти мусиш це робити… Поки звучить музика — танцюй!»

Цю повість автор присвячує пам’яті радянських розвідників, які загинули на невидимому фронті Великої Вітчизняної війни. Подвиги живих і пам’ять про загиблих мовчазно береже архів. Порушимо це мовчання. Тепер це можна зробити. Візьмемо одну з папок, струснемо з неї пилюку часу. Почнемо читати документи. І ось ми вже чуємо живі голоси й бачимо героїв повісті.

Взять мину — недолгое дело, но теперь предстоит самое главное — донести ее до дому. Мария взяла маленькую черную коробочку, начиненную смертью, и засунула ее за резинку шаровар трехлетнего Генки. Она посадила ребенка себе на плечи и крепко прижала одной рукой его ногу, придерживая сползавшую вниз мину. В другой руне Черная несла корзину с детскими вещами. Благополучно прошла три четверти дороги, еще недолго, только пройти Бетонный мост — и будет Кузнечный переулок, а там дом…

Документальные повести С. Славича «Сто часов», «Послесловие к подвигу» и другие широко известны читателям. В основе новой книги также лежат действительные факты. Посвящена она борьбе советских патриотов против фашистских захватчиков в оккупированной Ялте. Автору удалось воскресить страницы ялтинского подполья, с любовью рассказать о людях, отдавших все силы, саму жизнь во имя Родины.

Документальные очерки этой книги рассказывают об участниках знаменитой «Дороги жизни», снабжавшей продовольствием и всем необходимым жителей Ленинграда во время фашистской блокады. Герои книги — военные моряки, водители, солдаты строительных частей, ремонтники, портовые работники. Почти все они комсомольцы. Автор встречался с бойцами легендарной Дороги, изучал архивные материалы, хранящиеся в фондах Петропавловской крепости. В книгу вошло немало, новых свидетельств о подвигах рядовых советских людей, защищавших, сердце Октябрьской революции — город Ленина.

Невеликий епізод Другої світової війни. Зникають Союзницькі літаки, у водах Північного Льодовитого океану збиваються з курсу і гинуть кораблі та цілі конвої. Ці події оповиті легендами з присмаком містики. Однак причиною цих трагедій виявилась надсекретна німецька станція електронного спостереження, схована у глибині одного з арктичних островів. «Чорний іній» — це захоплююча історія про те, як в екстремальних умовах північної негоди невеличка група десантників розшуковує цю станцію і намагається оволодіти нею.

Спиритические сеансы, привидения, явления духов, медиумические откровения и кровавая тайна прибалтийского баронского рода фон Ф. — в сочинении Виктора Прибыткова, редактора-издателя первого в дореволюционной России спиритуалистического журнала «Ребус».

Я вывернул от лифта и остановился глядя на него. Подняв голову, видимо на шум открывшихся дверей, и, увидев меня, он снова опустил её. Я подошёл ближе. Так мы и застыли: он, сидя и прижимаясь спиной к двери, я – стоя напротив. Опускаюсь на корточки прямо перед ним, протягиваю руку, чтобы сдвинуть капюшон с головы и увидеть его лицо. Он дёрнулся и отвернул голову, натягивая капюшон ниже. Но я успеваю заметить – плакал.